Хресто-Воздвиженський Манявський чоловічий монастир
Манявський Скит

Історія монастиря

Манявський скитМальовниче карпатське село Манява, що на Прикарпатті, знають, мабуть, не лише в Україні, але й далеко поза її межами. Цю славу воно здобуло через розташування там давньої православної святині – Хрестовоздвиженського монастиря. Як і кожен монастир, Манявський скит ще з перших днів свого існування став місцем велелюдних паломництв, під час яких віруючі намагалися серцем і душею торкнутися тієї святині, яка була освячена і прославлена Божою благодаттю.
Є щось особливе в цій давній і дивній обителі, про щось незвичайне розповідають її порослі мохом мури. Ця надзвичайність і особливість – у її силі та дусі, у її непохитності і стійкості… Сила і дух Манявського монастиря відображається у надзвичайному його впливі на життя багатьох монастирів не лише в Україні, але і на території сусідніх держав. Щодо непохитності і стійкості, то тут однозначно йдеться про Манявський скит як єдину святиню на території Західної України, що залишилася вірною Православ’ю навіть перед загрозою закриття.

Манявський скитМонастир був заснований 1612 року прп. Іовом Княгиницьким. Походив преподобний із благородної і досить заможної сім’ї. Для здобуття освіти Іван Княгиницький (світське ім’я Іова) був відданий батьками до монастирської школи в Уневі. Згодом він вступив до Острозької академії, після успішного закінчення якої Княгиницький, цілком імовірно, був залишений викладачем. Тут, в Острозі, одного разу він зустрівся із афонським ченцем і настільки перейнявся його розповідями про монаше життя на Афоні, що, не роздумуючи, відправляється з ним на Святу Гору. На Афоні Іван поселяється у Ватопедському монастирі, де згодом приймає чернечий постриг з іменем Єзекиїль.
Коли Княгиницького було відряджено в Україну, за благословенням ігумена Пахомія Єзекиїль залишається тут для відродження і реформування монастирського життя на рідних теренах. З цією метою він був запрошений Львівським єпископом Гедеоном Балабаном до Унівського монастиря, а згодом він же відновлює і реформує чернече життя в Дерманському, Угорницькому та інших монастирях.
Коли єпископ Гедеон Балабан запропонував Єзекиїлю сан священика, той відмовився, вважаючи себе не гідним такого високого звання. Натомість приймає схиму з іменем Іов.

1606 року прп. Іов, взявши із собою лише палицю, кусень хліба і книжку, попрямував у гори. Поблизу Краснополя (нині селище Солотвин Богородчанського району на Івано-Франківщині) він побудував собі “кущу подъ смеречієм”, в якій жив у пості та молитві. Згодом тут його знайшли ченці із Угорницького монастиря, де преподобний перебував перед своїм усамітненням. Приходило до Іова і багато інших людей, які чули про великого подвижника, що жив “рівноангельським” життям, і прагнули від нього перейняти той досвід.
 Але на перших порах Іов залишав біля себе тільки декілька чоловік. Решту відсилав до Угорницького монастиря, а частина, не витримавши надзвичайно строгих правил життя, відходила. Лише згодом (після відвідин Іваном Вишенським Іова) Княгиницький вирішує створити монастир. “Так повстала в Маняві обитель, звана Великоскитською місяця септемврія (вересня) 13, року 1612”.
Проте для повноцінного монастирського життя братія не мала священика. Тому Іов разом із іншими ченцями просить ієродиякона Феодосія прийняти ієрейський сан. Після певного часу вагань через страх перед високим служінням, Феодосій погоджується і стає першим ігуменом монастиря.
Коли прп. Іов вручав Феодосію ігуменський жезл, він звернувся до нього зі словами: “Будь пастирем і учителем стада цього, зібраного Богом. Ти єси ієромонахом і духівником нашим, тобі подобає бути ігуменом, а я буду тобі по моїх силах помагати, доки буду жити”.
Приступивши до ігуменських обов’язків, Феодосій завзято береться за суспільно-громадську і господарську роботу. Його стараннями було побудовано кілька нових келій, розширено трапезну, викопано став, поставлено млин тощо.

Манявський скитЗа ігуменства Феодосія слава про Великоскитський монастир все далі шириться в народі, через що невдовзі число братії зростає до 40 чоловік. Саме з цієї причини в монастирі було побудовано нову церкву, найщедрішим жертводавцем якої була Марія Могилянка, дочка молдавського господаря Єремії Могили.

1620 року Патріархи Константинопольський Тимофій ІІ і Олександрійський Кирил Лукаріс надали Скиту статусу ставропігійного монастиря. Ставши незалежним від мінливої політики місцевих єпископів, Манявський скит робить все можливе для того, щоб своїм авторитетом і аскетизмом вплинути як на духовенство, так і на мирян, повести їх за собою у непохитності і вірності Православ’ю і цим самим унеможливити подальший перехід на унію нижчого духовенства і мирян. За таких обставин єпископ, який відважився би перейти на унію, залишився би без пастви. Та частина населення, що була непохитною у питаннях віри, зазнавши впливу православних ченців, тепер уже вповні усвідомила значення цієї непохитності і з нечуваною енергією та повною самовіддачею стала на боротьбу за православну віру.

Православ’я виставляє проти унії нечувану досі силу – цілий ряд монастирів (як новостворених, так і стародавніх, але реформованих) під проводом саме Манявського, братія якого вирізнялася з-поміж інших своєю освіченістю і майстерністю у богословській полеміці, святістю й аскетичністю життя, ревністю у православній вірі.

Доказом того може бути, що сам Іов після смерті Львівського єпископа Гедеона Балабана пішки ходив до Сучавського митрополита із проханням не висвячувати на Львівську кафедру єпископа до того часу, допоки той не складе присяги на вірність Православ’ю.

Отож, як бачимо, завдяки подвижницькій праці прпп. Іова і Феодосія Манявський скит став великим монастирем, вплив якого поширювався далеко за межі Галичини. Уже на початку ХVII століття Скит є своєрідною чернечою академією як для українських, так і молдавських монастирів, стає так званим духовним опікуном 556 обителів.
Про вагому роль Манявського скиту свідчить грамота Київського Собору, який відбувався в серпні 1628 року під головуванням митрополита Іова Борецького. На соборній грамоті серед інших підписів зустрічається і такий: “Многогрішний Феодосій, ігумен Скитський і Угорницький, Прот монастирей воєводства Руського, Белзького і Подольського власною рукою”.
Зважаючи на те, що в той час Православна Церква в Україні не мала практики підлеглості одних монастирів іншим, а кожен монастир був незалежним (звичайно, за винятком влади єпископської чи патріаршої), то можна припустити, що присвоєння ігумену Скитському титулу “прота” монастирів трьох воєводств мало на те вагомі аргументи. Перший аргумент – впровадження в Скиту строгого уставу на зразок афонських монастирів. Інший, не менш важливий, – консолідація у боротьбі проти унії. Цим самим православні монастирі протиставляли унії, яка, озброївшись підтримкою католицької влади, насаджувалась на українських землях, згуртовану силу, що твердо відстоювала православну віру.

Уже через десять років після смерті прп. Феодосія число братії зросло до двохсот ченців, про що свідчить свт. Петро Могила: “Іди на Покуття в Скит: там знайдеш двісті ангелів, які в тілі живуть…”.

Манявський скитТреба сказати, що такий устрій Манявського монастиря, зокрема його аскетичний дух, заставив поважати Скит навіть католицьку владну верхівку. За другого Скитського ігумена Дорофея польський король уперше затвердив за Скитом право на землю. Відтоді всі Скитські ігумени зі зміною короля піклувалися, щоб надалі ці права повторно підтверджувалися. Август ІІ своїм універсалом від 30 серпня 1699 року застерігає, щоб жодний латинський чи уніатський, ані навіть православний архієрей не смів чинити жодної кривди і не порушував звичаїв і вольностей Манявської обителі.

З огляду на те, що політика польської влади була скерована на роз’єднання і придушення Православ’я, для чого вживалися щоразу рішучіші заходи, видається дивною готовність королів і старост наділяти Скит стількома привілеями, а також не зрозуміло, чому короновані особи так піклувалися про вірне дотримання даних обіцянок, захищали надані монастиреві права. Зі свого боку Польща мотивувала таку доброчинність для обителі як нагороду за побожне життя ченців, що через убогість зобов’язані утримувати себе своїми ж силами; як вдячність за доброзичливість та вірність державі і королю під час ворожих нападів, коли монахи гуртували і захищали людей зі всіх околиць, які шукали в монастирі захисту і порятунку.

Невдовзі ченців за “рівноангельське” життя у монастирі почали обдаровувати різними пожертвуваннями: заможні селяни офірували монастиреві землі, а знатні вельможі залишали після своєї смерті частину спадщини. Серед таких жертводавців свт. Петро Могила, Богдан Хмельницький та ін.

На початку ХVIII ст. монастир опинився у скрутному становищі. 1700 року Львівська єпархія на чолі з єпископом Йосифом Шумлянським відкрито перейшла на унію. Через дев’ять років до унії приєдналося і Львівське Ставропігійне братство. На землях, які належали Польщі, залишився тільки один православний єпископ – Могилівський, значна частина єпархії якого знаходилась у Росії. В цей період Манявський монастир уже не мав такого великого впливу на інші монастирі Галичини. Це було пов’язано із тим, що за той час, поки Скит відбудовувався після татарського погрому 1676 року, уніати захопили майже всі православні монастирі. Скитський ігумен перестав титулуватися “протом”, йому вже не підпорядковувалися обителі трьох воєводств.

В цей час Скит замикається в собі і його братія з новою силою віддається аскетичним подвигам. Серед уніатського оточення він залишався світильником благочестя. Устав, яким раніше керувався Скит, був збережений. Зосередивши свою увагу на подвижництві, ченці продовжували підтримувати Православ’я якщо не по всій Галичині, то принаймні всередині свого монастиря, куди не переставали приходити тисячі паломників.

Складною, а можливо, без перебільшення трагічною ситуація для Скиту була тому, що боротьбу довелося вести не з владою чи поляками-католиками, а з уніатами – братами по крові, а донедавна – і по духу. Ті, які ще не так давно обдаровували монастир щедрою милостинею і відбудовували його, від нього вчилися благочестя і стійкості у вірі, покинули напризволяще єдину православну святиню, а через деякий час стали її найзапеклішими ворогами.

Тепер Скит повинен був зробити вибір: або прийняти унію і зайняти почесне місце між уніатськими монастирями, або залишитися православним і вести боротьбу із братами-уніатами. Вибравши друге, манявські ченці-аскети ані на йоту не порушили свого уставу, продовжуючи жити звичним для себе життям.

Для забезпечення функціонування монастиря монахи продовжували займатися господарською діяльністю. Вони, як і раніше, переробляли сировицю на сіль, яку брали у Солотвинській копальні, займалися землеробством. Були при монастирі і бондарські цехи, де виготовляли сотні бочок. Також ченці торгували вином, яке привозили з Молдавії, займалися випалюванням вапна, виробляли для власних потреб і для продажу цеглу. Займалися лікуванням, виготовляючи ліки із трав та цілющої води із “Блаженного каменя”. У Скиті існувала іконописна школа з майстернями, була бібліотека.

Манявський скитВся ця господарська, суспільно корисна і просвітницька діяльність не припинялася і в ті часи, коли відносно спокійне життя монастиря порушувалося численними судовими процесами, в яких ченцям доводилося відстоювати свою власність.

На всю Галичину тільки один Манявський скит залишився вірним Православ’ю. Для простого люду Скит залишався найавторитетнішим монастирем. Серед усіх Галицьких монастирів грецького, латинського і вірменського обрядів найбільше прочан приймав Манявський скит. На кожне свято, а особливо на престольне – Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста, – до монастиря сходилися тисячі побожних людей. Незважаючи на пригнічення й утиски, до середини XVIII ст. Скит знову досягає розквіту. По всій тій околиці не було багатшого монастиря, аніж Манявський. Безперечно, утвердженню його слави сприяли і велика кількість ченців, і монастирські богослужіння, яким монахи уміли надати надзвичайної величі.

Та незважаючи на те, що Скит відважно протистояв різним труднощам, друга половина XVIII ст. стала для нього вирішальною. 1772 року, після першого поділу Польщі, Галичина відійшла під владу Австрії. Почався новий, хоча й короткий, період в історії Манявського скиту, який тривав всього 13 років.

1782 року вийшов закон, що забороняв ченцям підтримувати зв’язки із монастирями, які знаходились за межами Австрійської держави. Це нанесло сильний удар по ставропігії Манявського скиту, який знаходився у прямій залежності від Константинопольського Патріарха.

Наступним був закон, згідно з яким ліквідації і закриттю підлягали ті монастирі, які не займалися просвітницькою чи благодійницькою діяльністю, а були суто аскетичного спрямування.

Згідно з умовами Варшавського трактату, на землях, які увійшли до Австрійської держави після першого поділу Польщі, гарантувалася свобода віросповідань. Також регламентувалося вільне користування церковним чи монастирським майном, яке було придбане раніше. Але всі ці права насправді виявилися лише декларативними: уніати користувалися видимою перевагою.
Отож, поруч із формальною віротерпимістю, законодавство і фактичні дії австрійського уряду були згубними для Манявського скиту, який продовжував залишатися виключно аскетичним закладом. Строге подвижницьке життя було єдиною альтернативою, яку ченці могли протиставити австрійському режиму.

Для простих селян, які не розуміли суті суперечки між православними й уніатами, Манявський скит залишався місцем великих паломництв. Храми сусідніх зі Скитом сіл в неділі і свята були порожніми, а священики з цієї причини терпіли злидні і нестатки. Манявський парафіяльний священик Василь Дронович 1758 року перед генеральним візитатором скаржився, що через злидні він змушений просити милостині або заробляти на хліб у тому ж Скиту.

Манявський скит1774 року уніат-василіянин Василь Братковський звернувся до Відня із проханням зруйнувати монастир. На першу свою спробу він отримав негативну відповідь: уніатам-василіянам необхідно намагатися ревністю у вірі, добрим прикладом і непорочним життям схилити і Скит до унії, не вживаючи жодного насилля.
Насправді ж ситуація була радикально протилежною: перед подвижницьким життям Скиту уніатське духовенство було безсилим. Крім того, кожного свята у Скиту сповідались і причащались тисячі людей, незважаючи на те, що Львівський єпископ Лев Шептицький і його наступник Петро Білянський суворо наказували священикам навчати людей, що сповідь і причастя у православних є великим гріхом.
Австрійський уряд дуже добре розумів, що, залишивши діючим Манявський скит, він піддав би загрозі повного занепаду уніатства в Галичині, а це суперечило політиці Відня.

Формально закриття Манявського скиту співпало із періодом реформ Йосифа ІІ, але можна припустити, що фактичною причиною закриття єдиної православної святині слугували саме наведені вище міркування.

1 липня 1785 року було вирішено ліквідувати Скит. Повідомлені за два тижні до цього, монахи змушені були готуватися покинути Скит. В той час, коли комісія приїхала закривати монастир, в храмі відбувалося богослужіння. Незважаючи на те, Штрасер, “завідателъ солотвинськихъ камеральнихъ добр”, “сів на престолі і перервав молитви”. Побачивши таку зневагу до святого місця, монахи зібралися на середині храму, відспівали “Під Твою милість” і залишили монастир. “З дороги вернув однак ігумен (Ісаак Протасевич) єще раз назад і передав комісарям ключ з словами: як знайдете двері, котрі цей ключ отвирає, то не вернемо вже ніколи до Скиту, а як ні, то вернемо”.

Манявський скитНині відроджується і мужніє Українська Церква, підіймаються з руїн древні святині. Переглядаючи й аналізуючи історію Манявського скиту, не можемо переоцінити його виняткового значення. Надзвичайний аскетизм і строге подвижницьке життя вабили (“манили”) до монастиря як духовних, так і світських осіб (звідси, мабуть, і назва села – Манява).

Заснування Великоскитської обителі мало воістину доленосний характер. В часи лихоліть, які спіткали Православну Церкву в Галичині, в карпатських горах з’явилася горстка монахів, яка в пошуках спасіння відреклася від світу і посвятила своє життя посту і молитві. Загроза Православ’ю прискорила розвиток чернечого життя, стала так званим каталізатором, що перетворив Скит на великий і потужний монастир. Віддаючи перевагу не гучним проповідям чи полеміці, а строгому подвижництву, скитські ченці вели “рівноангельське” життя, чим привертали до себе серця і душі сотень і тисяч вірних.

Серед загального зіпсуття і моральної деградації своїм строгим аскетичним життям скитські монахи зуміли підняти Православну Церкву з упадку. Вони не заглиблювалися в політичні суперечки, які на той час вирішувалися в суспільстві часто зі зброєю в руках. Діяльність Скиту була зосереджена на досягнення моральної досконалості, а не політичного спокою краю. Строгість скитського життя, непохитність у вірі та достеменне дотримання уставу зробили монастир взірцем для майбутніх поколінь.

Наша кнопка:

Хресто-Воздвиженський Манявський чоловічий монастир

Новини:
Митрополит Іоасаф очолив богослужіння на свято Входу Господнього в Єрусалим (Вербна Неділя)
14.04.2014
АНОНС: Монастирські богослужіння на Страсний тиждень та на Святий Великдень (Пасха)
14.04.2014
Освячення ікони Спасителя для монастирської трапезни
13.04.2014
Архієрейське богослужіння на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці
09.04.2014
«Радуйся, Благодатна! Господь з Тобою» (Лк. 1. 28)
06.04.2014
Богослужіння в монастирі у Неділю 5-ту Великого посту
06.04.2014
Житіє преподобної матері нашої Марії Єгипетської
02.04.2014

 Свято-Михайлівський Долинський чоловічий Скит Івано-Франківська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату Церква.info: Офіційний веб-сайт УПЦ Київського Патріархату Наші банери

Головна | Монастир | Новини | Скити | Паломнику | Публікації | Фото | АНОНС: | Карта сайту
Хресто-Воздвиженський Манявський чоловічий монастир.